Первые приметы весны сказываются на Сретенье, 15 февраля. Считалось, что в этот день Лето встречается с Зимой. Примечали: если день солнечный, побеждает лето, а если вьюжит, то зима.

На Сретенье святят в церкви свечи из желтого воска, называют их «громницы». Их берегут для тяжелых жизненных ситуаций: окуривали ими больных, светили во время грозы или бури, чтобы избежать пожара или разрушения. Готовят на праздник блюда из мяса, рыбы и овощей.

У нас в селе Масленицу празднуют не так, как в большинстве областей  Украины. Этот праздник у нас называют «Колодия». Главный герой – Колодий (колодка): он рождается, его крестят, празднуют его крестины, потом он болеет и умирает. Все это сопровождается особым ритуалом. Ходят ряженые по селу и привязывают неженатым до сих пор колодки, также их родителям. Пока не поставят могарыч, колодки не снимают. Зиму тоже у нас сжигают.  А Весну сажают в лодочку. Зима и Весна в Масленицу – это тоже куклы-мотанки, но больших размеров. Едят в Иванивке блины и пироги, творого и масло в эту неделю, но в Украине самые главные – вареники. У нас в усадьбе мы готовим не только современные вареники, но и из гречневой муки. И даже вареники «с песком». Вы, может быть, подумаете, что раз рядом с селом пустыня, то мы уже не знаем, куда песок девать? Вот приезжайте, и попробуете вареники с песком!..

А в первый день поста угостим вас особым печеньем – жиляники. Едят его с хреном. Кто это печенье ест, тот будет жилистый, сильный. А зубы в этот день водкой полоскают – чтобы скоромная пища не оставалась в зубах. Поэтому жилавый понедельник еще называют «полоскозубом».

Особая примета украинской весны – народные песнопения ВЕСНЯНКИ, они в каждом празднике и обрядовом действе. Во время Великого поста разрешалось только петь, а уже после Великодня можно было водить хороводы, вовсю танцевать Кривой танец, Подоляночку, играть в шумные весенние игры.

Очень интересно проходит время подготовки к Пасхе – у нас называют ВЕЛИКОДЕНЬ. Я делаю к этому празднику специальные куклы-мотанки – Великодние (Пасхальные). Но особая примета Великодня – крашанки, пысанки, крапанки, царапанки. Это специально изукрашенные яйца, особый украинский обычай. Они освящаются в церкви во время пасхальной службы и служат оберегами.

У нас в усадьбе вы узнаете много интересного о народных обычаях и обрядах. Например, чем же украинская масленица отличается от русской, какие есть общие славянские обряды и праздники. Также сможете побывать на торжественных службах в сельском православном храме – в Вербное Воскресенье, на Великдень (Пасху).

Размеры самых древних ЯМНЫХ курганов очень внушительны. Диаметр их достигает 20 м, а высота иных сильно оплывших насыпей даже сейчас превышает 7 м. Вдобавок ко всему над курганами возвышались каменные бабы — каменные изваяния человека (воинов, женщин), простоявшие четыре с лишним тысячи лет. Сейчас эти изваяния или в музеях или в частных коллекциях, хотя до недавнего времени еще можно было увидеть их в Херсонских степях.

Ученые так и не решили, кого изображают каменные бабы — бога или человека. Но несомненно, что в III тысячелетии до н. э. в монументальном искусстве появляется образ человека.

Ямная культура, древнеямная культура, общность археологических культур эпохи энеолита — ранней бронзы (3-е тыс. до н. э.) в Каспийско-Черноморских степях. Впервые памятники ямной культуры открыты В. А. Городцовым в 1901 на Северном Донце. Занимала территорию от Южного Приуралья  до Днестра, от Предкавказья до Среднего Поволжья. Внутри ямной культуры выделено 9 локальных вариантов, соответствующих родственным племенным группам и археологическим культурам. Один из них – Нижнеднепровский – в нашем регионе. Все варианты имеют общий признак – погребальные памятники, захоронения в скорченном положении под курганами. Курганы эпохи ямной культуры – самые древние из известных миру. И как раз вокруг нашей Иванивки их более 300 – уникальная для Европы концентрация.  Кроме того, большинство из них очень хорошо сохранились. На степном просторе они выглядят очень экзотично. В разное время суток и в разное время года они смотрятся также по-разному. Летом каждый день можно наблюдать мираж в приморской степи. Тогда курганы словно плывут между небом и землей, как корабли. Курганные захоронения близ Иванивки исследовал и паспортизировал известный ученый, археолог и краевед Николай Петрович Оленковский. Он составил и опубликовал карты-схемы расположения курганов в каждом районе Херсонской области.

Ямную культуру называют еще культурой курганов. Их исследовать очень сложно. Для того чтобы добраться до могилы, нужно перекопать тонны земли. Но если вскрыть курган, то под ним простая яма. Из-за обычая хоронить в простых ямах под курганом и произошло название культуры.

В развитии ямной культуры выделяются 3 периода. На первом (раннем) этапе (1-я половина — середина 3-го тыс. до н. э.) по всей территории ямной культуры распространены единообразные захоронения с лежащими на спине и окрашенными охрой костяками, ориентированными головой на В., остродонные и круглодонные сосуды с высоким горлом, резным, накольчатым и штампованным орнаментом, украшения из раковин и кости, каменные изделия (в т. ч. зооморфные «скипетры») при почти полном отсутствии металла.

Долгое время не были известны их поселения.  Ямники редко клали вещи в могилы, поэтому археологам трудно было определить, к какой культуре относятся погребения. Прошло много лет, прежде чем были собраны материалы о ямниках. Оказалось, что они были не бедными охотниками, а конными скотоводами. Настоящее название или самоназвание этих племен мы, вероятно, никогда не узнаем.

На втором этапе (3-я — начало 4-й четверти 3-го тыс. до н. э.) возникают локальные варианты. В причерноморских степях наряду с признаками раннего этапа появляются погребения на боку с ориентировкой головой на З., яйцевидные сосуды с низким горлом, плоскодонные горшки, шнуровой орнамент, медные изделия (ножи, шилья). На третьем этапе (конец 3 — начало 2-го тыс. до н. э.) локальные различия нарастают.

Основой экономики ямной культуры было кочевое и полукочевое скотоводство. Земледелие (наряду с отгонным скотоводством) в речных долинах играло второстепенную роль. Потомки ямников  вошли в состав некоторых этнических групп индоевропейской языковой семьи.

Сельская жизнь медленнее поддается изменениям, потому что она очень зависит от законов природы. Многие сельские привычки и обычаи могут показаться странными. Но если вы хоть немного поживете в селе, поймете, почему это так…

Часть экспозиции старинных вещей мы разместили в настоящей украинской хате, которой около ста лет.  У нас уже накопилось приличное количество рушников из разных местностей Украины, даже есть русский тканый и два белорусских. Большую часть  экспонатов принесли нам родственники, друзья, знакомые, которые захотели, чтобы их внуки и правнуки через много лет смогли увидеть макитры, глечики, сулеи, ручные маслобойки, деревянные ложки и многое другое, а также узнать, как ими пользовались. Ведь многие предметы домашнего обихода сделаны руками бабушек и дедушек: рушники, салфетки, инструменты, мебель.

Мы постарались сохранить хату такой, какой она была раньше. С маленькими окнами, низкими дверями, с глиняным полом. Разместили в ней мебель ручной работы, длинные столы и лавки, сундуки, занавесили рушниками, постелили домотканые дорожки на пол и на лавки. Разместили обереги. И, конечно же, мои любимые куклы-мотанки.

Это типичная украинская хата. Начинали ее строить из акациевых сох, которые закапывали в грунт по углам. Между ними размещали камыш или прутья (что легче можно было достать в данной местности). Затем стены обмазывали глиной, которую надо было тщательно месить ногами в больших количествах. Да при этом еще и песни петь, чтобы хата была крепкой и теплой.

Наша хата начинается с сеней, из них вправо и влево ведут двери в светлицы, а прямо – на кухню, где топится печка. Конечно, это не большая печь, в которой пекли хлеб и готовили в глиняной посуде. Но горит она хорошо, согревает всю хату зимой. И еда, приготовленная на ней, в чугунках, гораздо вкуснее, чем на электро- или газовой плите.

Это не есть музей ради музея. Здесь мы принимаем гостей, которые хотят увидеть народные обряды, попробовать блюда старинной кухни. Посуда у нас современная, но в старом стиле – глиняная, деревянная. На столе могут соседствовать предметы из разных эпох, но их точно вы уже не увидите на современной кухне.

Некоторые наши гости хотели не только обедать в старой хате, но и ночевать в ней. Хотя мы приглашали их в каменный дом со всеми удобствами. Но раз им так понравилась наша хата – мы селили их там.

Мы очень любим свою уникальную хату, она очень теплая и уютная, добрая и праздничная. Очень осторожно ее ремонтируем, чтобы не повредить. Мы благодарны тем, кто ее строил. Ведь их добрые и умелые руки создали такое чудо.

Рождество – один из самых больших православных и народных праздников. Многие празники полузабыты или совсем потерялись, а Рождество Христово, колядование, Вифлеемская звезда, кутья, узвар – помнятся с детства.

Дидух, кутья, узвар…

В нашей усадьбе мы уже научились готовиться к Рождеству заранее, украшаем хату, готовим традиционные постные и скоромные блюда. Но вот никак не получалось у нас с Вертепом.

В этом году мы все вместе постарались исполнить эту давню мечту.  

Отец Михаил и прихожане – главные зрители

Отец Михаил предложил сценарий, изготовил великолепный костюм Воина Царя Ирода – почти настоящую кольчугу, щит. Михаил – хозяин усадьбы сделал посох для Пастушка, возил артистов на репетиции. Наши друзья Юля, Лена и Юлиана очень помогли с костюмами – шили наряды для Ангела, Царя Ирода, Мойши, советовали, как лучше. А дети как старались! Не только сами готовились, но и помогали друг другу лучше сыграть роль. Очень волновались.

Первое выступление – в селе Памятном в церкви после богослужения.

Затем приехали в Иванивку, также после литургии выступили в церкви Ивана Богослова. А потом Михаил повез их к родителям, крестным… везде колядовали, поздравляли хозяев. И в результате остались тоже довольны: и угостили их и денежкой наделили.

Ложка – казацкий пес – встречает гостей

Колядники в Марийкиной усадьбе

Наколядовали угощений

Екологічна стежка знайомить зі своєрідною природою Нижньодніпровських пісків – європейськї напівпустелі – восьмого дива природи України.
Маршрут проходить частково вулицями села Іванівки, північною частиною околиць села, по території Іванівської дільниці Збурівського лісового господарства.
На цій території зростає понад 300 видів рослин (в т. ч. включені до Червоної книги України) та збереглись всі основні типи рослинності Нижньодніпровських кучугур – піщаних барханів (серед них рідкісні угруповання, що занесені до Зеленої книги України).
Довжина маршруту 6 км, час для проходження маршруту – 4 год.
Від Марійкиної садиби рухаємося на схід вулицею Українською, повертаємо на північ до вулиці Лісової, знову на схід по Лісовій до кінця села, зупиняємося, щоб прогулятися біля невеликого джерельця, далі через урочище Попівські кучугури, до Черепашиної саги, Федоркиною дорогою в’їжджаємо з західних околиць села і по вул.Приморській їдемо назад до садиби.

Сідаємо зручно на бричку, якою зазвичай править один з наших односельців. На свіжому сіні, застеленому домашніми килимками, в бричці може розміститися 6 дорослих туристів. За потребою для подорожі можна замовити 1 – 4 брички.
Повільний рух брички дозволяє добре роздивлятися цікаві природні об’єкти, повз які ми їдемо.

1. Відразу за рогом паркану Марійкиної садиби – церква Івана Богослова, біля якої росте віковий велетень дуб. Це могутнє дерево з маленького пагінця починає спочатку укріплювати свою кореневу систему, а вже потім поступово виростає велика крона. У кожній українській хаті повинна бути гілочка або вінок з дубового листя. Це дуже сильний оберег, також кора дуба використовується як лікарський засіб. У нашому селі можна побачити кілька таких «старожилів» – вікових дубів. Колись на північ від села з самого початку Кінбурнської коси і далі вздовж Дніпра росли дубові гаї, які згадував ще Геродот і назвав ці хащі – ГІЛЕЯ.
В іванівського дуба цікава історія. У 1984 році його посадив господар у своєму дворі – Микола Щербина. Коли дерево виросте, він хотів зробити з нього собі могильний хрест. Але виріс гарний дубочок і чоловік пожалів його і залишив рости далі. Такому випадку і завдячуємо ми сьогодні, коли милуємося цим красенем. Мешканці села за ініціативою та участю господаря Марійкиної садиби Михайла Жукова спорудили біля дуба огорожу, яка запобігає травмуванню дерева транспортом і підкреслює його красу. Це масивний ланцюг на кількох стовпах. Отже, бережливе ставлення до природи існує в Іванівці з давніх поколінь.
Далі по вулиці Українській є ще два трохи менших дуба, але вони також в доброму стані, про них піклуються. Якщо вітром будуть зламані гілочки, ми збираємо їх для виготовлення вінка-оберега.

2. Повертаємо провулком вліво до вулиці Лісової, потім відразу ж направо Лісовою рухаємося до кінця села. Вздовж правого узбіччя ростуть розложисті кущі чорної бузини, їм також багато років, можливо, це насадження за часів поміщика Й.Бурачкова. Квітки, ягоди, коріння цієї рослини мають цілющі властивості, наприклад, допомагають гіпертонікам знизити кров’яний тиск.
Після заростей бузини починається степ з поодинокими деревами. Зустрічаємося з екзотичною акацією, у селі її називають – панська акація. Весь її стовбур і гілки вкриті велетенськими колючками. Можливо, це одне з дерев, які колись були завезені сюди для насадження у поміщицькому парку біля будинку. Тут ми можемо познайомитися з луковою рослинністю. познайомимося з лучною рослинністю. Найбільш високі і сухі місця займають остепнені луки, в яких переважають свинорій пальчастий, тонконіг лучний, куничник наземний. З різнотрав я тут зустрічаються миколайчики польові, хрінниця широколиста, солодка щетиниста та ін. Свинорій пальчастий має довгі підземні і сланкі надземні пагони, суцвіття з 3-8 пальчасто розміщених колосоподібних гілочок. У нас цей тропічний вид знаходиться на північній межі свого ареалу. Миколайчики прямі з родини зонтичних, але мають суцвіття не зонтик, а голівку. Рослина дуже декоративна – зелено-фіолетового кольору, з жорсткими колючими листками. Знижені місця займають болотисті луки. В рослинному покриві їх домінують бульбокомиш морський, лепешняк великий, осока гостра, очеретянка звичайна, стоколос безостий та добре відома своїми цілющими властивостями алтея лікарська, а також дика орхідея зозулинець болотний – рослина Червоної книги України та ін.

3. Далі в низинці ми бачимо неглибоку водойму, вона утворена джерельцем, яке тече від невеликого пагорба вправо від нашого шляху (з півночі на південь). Під час спеки джерельця майже не видно і водойма висихає. По її берегах росте дуже пахуча сагова м’ята, вона росте і в нашій садибі, її можна використовувати для чаю і узвару.
Прогулянка біля водойми. Познайомимося з болотною рослинністю. Тут росте очерет звичайний, рогіз вузьколистий, куга озерна, в домішці – папороть болотна, сідач коноплевий, живокіст лікарський та ін. Рогіз вузьколистий – рослина з простим, до 3 м заввишки стеблом, яка добре запам’ятовується своїми верхівковими суцвіттями у вигляді довгих (15-30 см) циліндричних початків. Болотна папороть (теліптерис) має довгі ланцетні двічі перисті листки (ваї), з нижнього боку густо вкриті коричневими сорусами зі спорами. Листки часто використовують в букетах. Живокіст лікарський – шорстко опушена рослина 50-100 см заввишки, з ланцетними листками, фіалковим або брудно-пурпуровим трубчасто-дзвониковидним віночком та товстим м’ясистим чорно-бурим каудексом (стеблекоренем), що використовується в медицині.

4. Зліва ми вже бачимо незвичайну місцевість, тут її називають КУЧУГУРИ. Це великі бархани з піску, колись вони часто пересипалися з місця на місце силою великих ураганів і смерчів. І могли навіть засипати хати в селі до самих димарів. Але люди почали насаджувати сади, виноградники, а в 50-х роках від Цюрупинська вгору і вниз по берегах Дніпра почали насаджувати сосновий ліс. Степовими рослинами почали заростати і кучугури, пісок тепер не рухається від вітру, якому тепер не дозволяє розганятися ліс. Повертаємо на північ, прямо в кучугури. В низинах, де між барханами збирається волога, а іноді навіть б’є з-під землі джерело, ростуть зарості берези дніпрової. Це рослина-ендемік. Вона не схожа на звичайну березу, вона набагато тонша і гнучкіша. У березових гайках прохолодно навіть у велику спеку.

5. По піску тут і там швидко рухаються ящірки незвичайні на вигляд. Голівки у них не округлі, а гострі. Ховаючись, вони швидко вкручуються в пісок. Це ящірка піщана, тварина-ендемік для даної території.
Тут можна зустріти характерні для пісків рослини: волошку дніпровську, жито дике, осоку колхідську, подорожник піщаний, полин Маршала, в т. ч. і рідкісні, включені до Європейського Червоного списку – жовтозілля дніпровське та козельці дніпровські. Предок жита посівного ж. дике має складний колос з двоквіткових колосків з довгими остюками, що чіпляються до одягу людини. Осока колхідська має довгі кореневища (до 5 м), які кожні 10 см дають надземні пагони, через це останні розміщують правильними рядами. Подорожник піщаний має видовжене стебло з розміщеними по всій його довжині вузькими листками.

6. Ми бачимо навколо багато невеличких свіжо наритих піщаних пагорбів. Це «творчість» сліпців. Вони схожі на кротів, живуть саме в такому піщаному ґрунті.

7. Ми зробили невелике півколо урочищем Попівські кучугури, повертаємо на захід і прямуємо до лісу.

8. Звичайно, помітно, що насаджені рядками сосни – це творіння людських рук. Але сосни дуже гарні – з довгими голками, з крупними шишками. Спеціально для цієї місцевості був виведений вченими сорт південної сосни. У неї дуже довге коріння, щоб вона могла забезпечувати себе водою з підземних шарів, які місцями тут можуть підходити дуже близько до поверхні.

9. Ліс насаджували окремими ділянками. Зараз ми будемо рухатися ділянкою з набагато більшими соснами. Тут крім сосен росте багато трав’яних рослин, чагарників, у яких ховаються куріпки, перепілки і фазани. Тут водяться зайці, лисиці. Часто можна побачити сліди вовків, але вони не становлять для нас небезпеки. Серед змій тут водяться вужі, полози і гадюки. Але якщо ви будете правильно взуті, обережні, то будете в безпеці. Зупинка на лісовій галявині. Розповідь про рослини, які ростуть в лісі. Восени або весною можна пошукати грибів.

10. Черепашиною сагою ми повертаємо до Федоркиної дороги і тепер по цій дорозі виїжджаємо з лісу, прямуємо на південь, вздовж берега Ягорлицької затоки, напроти якої можна бачити невеликий плаский пагорб. Це місце стійбища скіфів-кочівників (5-4 ст. до н.е.).

11. Рухаємося звивистою дорогою до в’їзду в село. Справа відкривається вид на Ягорлицьку затоку, можна побачити диких лебедів, лелек, журавлів, чайок, куликів т а ін. птахів.

12. Вулицею Приморською прямуємо до перехрестя з провулком Морським. Зліва, на фоні соснового лісу, біля господарського двору можна побачити гарний акацієвий гайок. У цій місцевості акації насаджували для боротьби з сильними степовими вітрами – лісосмуги. А також використовували акацієві сохи для будівлі житла, бо це дерево довго зберігається. Квітки акації гарний медонос.

13. На перехресті, біля сільського клубу, на водонапірній башті знаходиться гніздо лелек. Це важливий оберіг нашого села. Родина лелек щороку прилітає сюди, виводить потомство, ми спостерігаємо, як батьки доглядають за дітьми, навчають їх літати, а восени відлітають у вирій.

14. На початку вулиці Української ми під’їжджаємо до двору Марійкиної садиби. Подорож завершена, запрошуємо гостей на обід.

Шановні друзі, якщо Ви вирішили подорожувати екологічною стежкою, то пам’ятайте, що вести себе в природі треба так, щоб не зашкодити їй. Не зривайте ніяких квітів, адже вони принесуть Вам лише миттєву радість, так як швидко зів’януть. Залиште після себе місце відпочинку не засміченим, щоб Вам і іншим людям захотілось прийти сюди ще не раз, аби отримати насолоду від спілкування з природою та підкріпити своє фізичне і моральне здоров’я.

Поштовх до втілення мрії дав обласний кооператив з розвитку зеленого туризму «Оберіг Херсонщини». Спочатку я співпрацювала з кооперативом як дизайнер, тоді мене дуже зацікавив саме краєзнавчий аспект його діяльності. І спочатку разом з кредитною спілкою «Громада» вони були нашими партнерами і вболівальниками.
Енергетику гасла «Відкрий Херсонщину для себе!» наша родина сприймає як власну і дуже патріотичну програму дій. І наші гості з цікавістю приєднуються до нас, коли ми невпинно продовжуємо відкривати для себе невичерпні багатства рідної землі – її природу, історію, людей, традиції та звичаї.

***
Марійкина садиба знаходиться в центрі села Іванівки Голопристанського району Херсонської області. Іванівка – унікальне 250-літнє село, яке розташоване на кількох кордонах: так званих «українських кара-кумів» і Ягорлицької затоки, степу і лісу, сільськогосподарських угідь і Чорноморського біосферного заповідника.
У нас все поряд з садибою – два магазини-бари, магазин господарчих товарів, автобусна зупинка, будинок культури з бібліотекою, православна церква Івана Богослова, фельдшерський пункт, аптека, пошта, відділення банку і навіть віковий дуб та господарська будівля поміщицького маєтку кінця ХІХ століття. Дорога від Херсона асфальтована, 93 км, пролягає мальовничими місцями.
Подвір’я має площу більше 40 соток, будинок для гостей (3 кімнати, вітальня, веранда), майже столітня хата, де є дві світлиці для прийому гостей, а також знаходиться кухня з газовою та мікрохвильовою плитою, автоматичною пральною машиною.
Господарчий двір відгороджений окремо. Також маємо літній варіант двох туалетних та двох душових кабінок. Обладнали зручності у будинку (душова кабінка, туалет і умивальники). Є місце для автостоянки. У нас власний мікроавтобус, пересування яким в межах села та околиць входить у вартість проживання.
На сьогодні проживання за добу з триразовим харчуванням (не у свята) у нас коштує 200 грн. на 1 особу. Дітям – обов’язкові знижки. Для одноденних екскурсій вартість перебування – 40 грн. для дітей, 80 грн. для дорослих (обід, розважальний комплекс, знайомство з садибою, екскурсії на замовлення).

Основні напрямки діяльності:
- підтримання постійної готовності для прийому гостей,
- збирання і реставрація старожитностей,
- виготовлення сувенірів, оберегів,
- пошуки цікавих краєзнавчих матеріалів,
- рекламно-інформаційна діяльність.

Щодня наші гості можуть обирати, чим, окрім купання в затоці, прогулянок околицями, та споживання сільських делікатесів хочуть займатися. Пропонується таке: майстеркласи з виготовлення оберегів, сувенірів та килимків, готування місцевих страв, фотосесія в українських строях з використанням предметів старовини, катання на бричках, участь в господарчих роботах (наприклад, доїти сусідську корову чи працювати на городі), заготовка лікарських рослин, матеріалів для оберегів та сувенірів, полювання, збирання грибів, у спорудженні козацького бурдюга, у ліпленні скульптур з глини, стрільба з гігантської рогатки, можна потренуватися носити воду відрами на коромислі, і т.п. Особливо яскравими для наших гостей є відвідини у нашому селі народних, християнських свят згідно календарного циклу. Ми завжди готові прийняти туристів (індивідуальних і групи) на винятково цікаві і веселі свята народного календаря: зимові – Свято вовків, молодіжні свята Св.Катерини та Св.Андрія, День Святого Миколая, Новий рік, Свят-вечір та Різдво, Меланки та Василя, Богоявлення, Водохрещі, Стрітення; весняні – Масниця, Великодень, зелені свята; літні –Трійця, Купала, свято першого снопа, обжинки; осінні – братчини і т.д. Гості зможуть не лише побачити, але й взяти участь у обрядах, іграх, гаданнях, колядуванні та щедруванні, гаївках; отримають подарунки, посмакують традиційними та обрядовими стравами, побачать вертеп та інсценізацію народних легенд. І так протягом року ми відзначаємо кожне свято.
Марійкина садиба – відправна точка для безлічі цікавих за змістом, різних за форматом та рівнем активності маршрутів.
За віддаленістю це можуть бути маршрути в радіусі до кількох кілометрів, до кількох десятків кілометрів, і по усій території Херсонщини (оскільки маємо власний транспорт і володіємо інформацією).
За форматом:
- природничі зелені маршрути (спостереження за птахами (birdwatching) прогулянки в сосновий ліс, у березові саги, до піщаних кучугур і по степу, до узбережжя Чорного моря (відкрите море), до пам’яток природи, до цілющого гейзера, до лікувальних озер; екстремальний варіант – пішохідний кількаденний маршрут на півострів Кінбурнська коса, риболовля на Дніпрі);
- екологічні маршрути (збирання соснових шишок для вирощування саджанців, очищення русла струмків, прибирання сміття на березі затоки);
- історико-ностальгічні маршрути (поселення Веремени епохи бронзи, унікальне Ягорлицьке давньогрецьке поселення, до скіфсько-сарматських курганів, озеро Оджиголь, маршрути, пов’язані з історією родини Фальц-Фейнів – особливо маловідомі, до унікальних маяків Нижнього Дніпра);
- історико-етнографічні маршрути (по місцях козацької слави, та пов’язаних з відомими особистостями, православні храми Херсонщини, знайомство з типами традиційного житла Півдня України, до майстрів з вишивки);
- маршрути, що знайомлять з сучасним сільським життям (до місць традиційного виноробства, до фермерського господарства, на соляний промисел, на рибальський промисел, до лісопромислового господарства);
- місцеві фестивалі та сільські свята, участь в традиційних обрядах народного календаря.

Також ми можемо поїхати на гостину до інших господарів на території Садівської сільської громади.

За рівнем активності: можна просто спостерігати за процесами, обрядами, а можна взяти інструменти або перевдягатися у костюми і стати активними учасниками дійства;
можна подорожувати пішки, можна на бричках, велосипедах, на авто.

Якщо підвести підсумки на сьогодні, ось що маємо:

Протягом червня-жовтня 2006 року побувало у нас на одноденних гостинах 10 груп загалом – 106 осіб, відпочивали від 2 до 10 днів – 29 осіб, приїжджали побачити садибу (без екскурсії та обіду) – 30 осіб, всього – 165. Кожного наступного року кількість гостей постійно збільшується. Цього року більше 500 осіб стали гостями Марійкиної садиби.
Найбільше гостей дізнаються про нас завдяки нашому сайту www.sadyba.ks.ua. Також приїздять знову ті, що побували у нас або запропонували своїм знайомим – і це особливо приємно. Знайомство з різними людьми на фестивалях та святах, де ми часто буваємо, також дає можливість розповсюджувати інформацію про нашу садибу.
Влітку, коли у нас був вільний час, ми рекламували нашу садибу і туристичні маршрути нашого кооперативу на курортному узбережжі Голопристанського району.
Ми кілька років брали участь у виставці в Пирогові, організованій Всеукраїнською спілкою сприяння розвитку сільського зеленого туризму. Дуже цікаво і корисно було познайомитися з роботою колег, і розповісти про садибу тим, хто планував літній відпочинок.
Київська журналістка Лариса Ларіонова, яка приїхала до нас у відпустку разом з чоловіком та онуком, опублікувала в «Урядовому кур’єрі» (від 23 серпня 2006 р.) статтю «Купальські зорі Херсонщини» – про перебування у нас.
Обласний телеканал «Скіфія» випустив в ефір цикл сюжетів про життя Садівської сільської громади, майже в кожному з них є матеріал про нашу садибу, про експозицію старожитностей і сувеніри, все це транслюється на всеукраїнських каналах як кращі репортажі ХОДТРК. Вийшла в ефір спеціальна телепередача про мої ляльки-мотанки.
Разом з сільською радою та громадою села ми завжди готуємося і відзначаємо Храмове свято церкви Івана Богослова, День села Іванівки. Цього року ці святкування відбулися на більш високому рівні, ніж у минулому: ось що значить об’єднати зусилля. Дуже приємно відзначити, що до нас приїздять надзвичайно цікаві люди. Вони різні за віком, фахом, уподобаннями, але об’єднує їх особлива небайдужість до долі нашого краю. Серед них священнослужителі, вчені, викладачі шкіл та вузів, підприємці, журналісти, психологи, дизайнери. Це велика підтримка для нас, а також і для сільської громади. Наші односельці чують відгуки наших гостей і все більше розуміють, що треба берегти ту унікальність, чистоту і красу, яку доля подарувала Іванівці.
Часто гостює у нас вчений-археолог, кандидат історичних наук МИКОЛА ОЛЕНКОВСЬКИЙ, визнаний в Україні й за її межами фахівець з проблем археології кам’яного віку та палеоекології Південної України. Окрім науково-дослідницької діяльності дуже велику увагу він завжди приділяє історичному просвітництву та популяризації пам’яток археології й української історії. З Миколою Петровичем ми не лише збирали гриби, спостерігали в кучугурах за ящірками-ендеміками, але й готуємо разом до друку цікаве видання про природні та історичні пам’ятки на узбережжі Ягорлицької затоки.
З кожним днем ми все більше впевнюємося, що це саме той проект, – патріотично-бізнесовий – у якому згодилося все, що вміє робити кожен у нашій родині, наприклад: мамин смачний борщ, її фіранки та вишиванки, вміння хазяйнувати у мого чоловіка, Софійчині і Марійчині творчі розробки від елементів інтер’єру, сувенірів до сторінок сайту, моє захоплення краєзнавством та етнографією. Садиба ще більше здружила і об’єднала нас.

ТРУДНОЩІ ПРОЕКТУ

Якщо маєш серйозний бізнесовий проект, то не можна ні на кого перекладати його здійснення. Тому вважаю, що треба розраховувати насамперед лише на те, що у нашому випадку ми можемо зробити силами своєї родини. Найголовніші труднощі – фінансові, вирішувати які можемо лише самотужки.
На початку нашої діяльності ми скористалися послугами «Укрсоцбанку», кредитної спілки «Громада» – спеціальними кредитами для розвитку сільського туризму.

Я вважаю, що матеріально підтримувати сільський туризм треба так: забезпечувати безкоштовне навчання, обмін досвідом, а для тих господарів, які найкраще вміють приймати гостей – фінансувати поїздки на республіканські і міжнародні туристичні виставки. Бо на виставки їздять лише чиновники, а користі з цього для розвитку сільського туризму дуже і дуже мало. А все інше господарі повинні робити самі, бо якщо з ними дуже панькатися, то нічого у них не вийде. Головне, щоб не заважали невдалі закони і нерозумні службовці. І особливе і найперше питання – допомагати господарям у рекламно-інформаційній діяльності, щоб відпочивальники легко могли знайти відомості про цікаві сільські садиби.

ЧИ Є У НАС ПЕРСПЕКТИВИ

Впевнена, перспективи є.
Основні напрямки діяльності за умовами проекту апробовані, треба працювати далі. Найголовніше для нас на сьогодні – поширення інформації про свою садибу, про туристичні маршрути, які ведуть через Іванівку. Це запорука успіху в майбутньому.
Ще більше будемо співпрацювати з односельцями. Зараз я пропоную їм приносити на продаж для туристів свою продукцію, купую у них те, чого немає у моїй садибі. Я думаю і тут є непогані перспективи, просто вони повинні відчути стабільність нашої роботи.
Будемо й далі брати активну участь у заходах місцевого будинку культури – доживемо й до власного фестивалю.
Звичайно, працюємо, щоб гостям було ще зручніше і цікавіше у нас.
Дуже особисті дві мрії: велика піч, за нашою південною традицією – на подвір’ї, буду пекти хліб і пироги; а також більше костюмів для гостей, щоб могли перевтілитися на місці Ягорлицького поселення в греків, біля курганів – у скіфів, біля козацького дуба – у козаків і т.д.

Ось так живе Марійкина садиба. Завважте, відпочивальний сезон у нас продовжується увесь рік. Ласкаво просимо!
Ольга Жукова,
господиня садиби

ПРО КНИГУ ТА ЇЇ АВТОРА
Микола Петрович Оленковський – визнаний в Україні та за її межами спеціаліст з питань археології кам’яного віку і палеоекології Південної України. Однак, окрім науково-дослідницької діяльності, він дуже велику увагу приділяє історичному просвітництву і популяризації туристичних принад Херсонщини. Кандидат історичних наук, автор біля 100 наукових праць, серед яких 8 монографій і брошур, більше 60 науково-пізнавальних книжок і статей з питань археології, історії, палеоекології і музеєзнавства. Микола Петрович – справжній патріот нашого краю, бо його діяльність, і його книги вчать нас любити свою рідну землю і берегти її.

Авторський проект “Сім чудес Херсонщини» присвячений розповіді про сім історичних та сім природних чудес Херсонщини загальноукраїнського та європейського. Автор узявся за цю справу, щоб довести як мешканцям Херсонщини, так і її гостям, що цей край не просто транзитна територія на шляху до української перлини – Криму. Він теж по-своєму гарний. На перший погляд непоказний, він розкриває свою чарівність тільки тим, хто про його чудові й романтичні куточки знає, хто може порівняти їх з цікавими місцями інших регіонів, з їхніми старожитностями та природними унікумами.
Україна – це частина Європи, яка багата на дива та чудові куточки природи. Є вони на території усієї нашої батьківщини, в межах кожного історико-етнографічного регіону. Розподіл їх по території України дуже не рівномірний. Десь їх дуже багато, десь менше. Є області з обмеженою кількістю видатних об’єктів. Але справа не у кількості тих див, якими може пишатися Україна. Справа у їх різноманітності. Сказати, що Херсонщина неприваблива для туристів-природолюбів може тільки той, хто володіє поверховою інформацією про цей край.
Природа Херсонщини взагалі дуже специфічна. При своїй загальній неяскравості вона надає можливість Україні пишатися багатьма унікальними дивами. Їх по праву можна визнати природними чудесами європейського рівня на території Херсонської області.
Визначення семи природних чудес Херсонщини автор узяв на себе як людина з багаторічною польовою практикою. Це понад 2 тисячі кілометрів пройдених пішки по території Херсонщині з науковими маршрутами. Це статус єдиної людини – мешканця області, – що побувала й обстежила майже кожен квадратний кілометр Херсонської області (а їх 29 тисяч) при проведенні моніторингу земель на наявність пам’яток археології. Тобто, територія Херсонщини відома авторові не за чутками, а в реальному вимірі. Завдяки цьому ми маємо захоплюючі сторінки пізнавальних книг Миколи Оленковського. Слід додати, що ця невелика за обсягом книга (50 стор.) включає численні кольорові ілюстрації, мапи, схеми.

“АСКАНІЯ-HÔBA” – БІОСФЕРНИЙ ЗАПОВІДНИК ІМЕНІ ФРИДРИХА ФАЛЬЦ-ФЕЙНА
“Асканія Нова” – найбільший в Європі біосферний степовий резерват. Його екосистема – еталон природи сухого ковильно-типчакового степу. Знаходиться на території Чаплинського району Херсонської області. Загальна площа заповідника – 33307,6 га. У тому числі: цілинного степу – 11054 га, дендрологічного парку -196,6 га, зоологічного парку 61,6 га.
Започаткований поміщиком Фридрихом Фальц-Фейном на вланих землях, як приватний степовий заповідник. Вже на першому етапі існування створювався як різноплановий природничий комплекс. Складався з зоопарку, цілинних степових ділянок, ботанічного саду та природничо-історичного музею.
Утворення заповідника припадає на останню чверть 19 століття. Його найбільшим скарбом є ділянки цілинного степу, де зберігаються аборигенні види рослинності. Тут можна побачити ковили, типчак, ірис, червоний та жовтий тюльпани. Унікальність типчаково-ковильного степу полягає у тому, що зберігся він на значній площі тільки у заповіднику Асканія-Нова (й лише невеличкими плямами присутній на схилах Дніпра та Інгульця й балок, що у них впадають). Домінують в рослинному покриві цього типу степів – ковила Лессінга, ковила українська, ковила волосиста, типчак (костриця валіська), келерія гребінчаста, колосняк гіллястий. До яких домішується степове різнотрав’я, серед якого – пижмо тисячолисте, дивина фіолетова, кринітарія волохата, льон Черняєва, люцерна румунська та інші.
Зовсім інакше представлений тваринний світ заповідника. Колекція фауни тут складається з завезених з різних куточків земної кулі та акліматизованих, екзотичних для українських степів, видів. 
БЕРИСЛАВСЬКЕ ПАЛЕОНТОЛОГІЧНЕ МІСЦЕЗНАХОДЖЕННЯ
Одна з найважливіших та найкраще досліджених палеонтологічних пам’яток України. Дуже важливе джерело вивчення пліоценової фауни та геологічної історії європейського континенту.
Відкрито об’єкт під час проведення палеонтологічних розвідувальних робіт в районі будівництва Каховського водосховища, у зоні затоплення берегів. Здійснювалися дослідження в 1950-1951 роках Інститутом зоології АН України разом з Інститутами археології та геології АН України. Проводилися вони під керівництвом академіка І.Г. Підоплічка.
Знаходиться пам’ятка недалеко від адміністративного центру міста Берислава, в районі пристані. Палеонтологічні залишки так званої гіпаріонової фауни відкрито в обриві берега Дніпра, у шарах мергелю та щільного вапняку.
Великими розкопками, на площі біля 240 кв. м, було виявлено близько 4500 кісток, що залягали анатомічними групами. При повному вивченні усіх знахідок з’ясовано, що тільки на цій невеличкій площі цвинтаря давніх мешканців землі відкрито скелетні залишки 90 різноманітних пізніше вимерлих тварин. Найбільшою кількістю (32 тварини) представлені безрогі носороги-хілотерії. Багато серед тварин залишків жирафи-ахтіарії та велетенської свині (по 12 особин). Майже не поступаються їм кількісно залишки мастодонтів та предків коней – гіпаріонів (по 11 тварин). Широко представлені також і залишки газелей (9 тварин). Поодинокі скелети належать антилопі-трагоцерусу, жирафі-самотеріуму та собакообразному хижаку.
НИЖНЬОДНІПРОВСЬКІ ПІСКИ (КУЧУГУРИ)
Нижньодніпровські піски – унікальний куточок. Фактично це єдина повноцінна піщана напівпустеля Європи. Підкреслюємо – єдина піщана напівпустеля. Адже в останні часи можна чути від нефахівців, що це єдина в Європі пустеля. Не пустеля і не єдина. У межах Європи є іще кам’янисті напівпустелі Піренейського півострова, солончакові напівпустелі Калмикії, арктичні пустелі Російської півночі. Від часів середньовіччя дійшов до нас і місцевий термін назви цієї території – кучугури. Вірогідно розповсюджувати його на увесь масив Нижньодніпровських пісків теж неправильно. Він чудово підходить для визначення бугристих та хвилястих пісків, якими складені так звані арени.
Територія Нижньодніпровських пісків являє собою частину давньої дельти Дніпра. Утворена переважно піщаними та частково супіщаними алювіальними відкладами. Складаються Нижньодніпровські піски з семи піщаних арен: Каховської, Козачо-Лагерської, Олешківської, Чалбаської, Збур’ївської, Іванівської (на фото дивіться подорож по Іванівській арені) та Кінбурнської, розділених супіщаними рівнинними просторами.

Протягом багатьох років автором проводились тут археологічні та палеоекологічні наукові дослідження. Наслідки археологічних досліджень стали основою й для проведення відтворень палеоекології. Основним результатом палеоекологічних досліджень стало проведення реконструкцій: давніх ландшафтів, наявності лісів, палеоеко-номічних процесів у людських суспільствах, що мали місце протягом більшої частини голоцену (з 6 тисячоліття до Н.Е.).
Рослинність Нижньодніпровських пісків достатньо специфічна. Поєднує як види типчаково-ковилового степу, так і види ендеміків цього піщаного регіону. На ділянках хвилястих або майже рівних пісків ростуть костриця Беккера, ковила дніпровська, келерія піскова, житняк Лаврінків та пухнастоквітковий, гвоздика плоскозуба, цмин пісковий. А також ендеміки Нижнього Подніпров’я – дрік дніпровський, еспарцет дніпровський, чебрець дніпровський, юрине Пачоського. Декілька видів цікавих рослин зустрічаються на високобугристих пісках – кучугурах. Серед них зіновать дніпровська та молочай Сегієрів.
На нижньодніпровських пісках представлений унікальний фауністичний природний комплекс, в якому знаходиться найбільша в Україні частка ендемічних видів тварин. Найцікавішими ендеміками регіону є такі ссавці, як ємуранчик Фальц-Фейна та сліпак піщаний. Є ендемік і серед плазунів – це ящірка, що має назву ящурка різнокольорова. Загалом, з 9 видів плазунів Нижньодніпровських пісків – 4 види (чотирисмугий та жовточеревий полози, степова гадюка та мідянка) занесено до Червоної книги України. Багато ендеміків й серед більш ніж 800 видів безхребетних, що мешкають на площі піщаних арен.
ПОДИ ТА СТЕПОВІ БЛЮДЦЯ НИЖНЬОДНІПРОВСЬКОЇ ЛІВОБЕРЕЖНОЇ РІВНИНИ
Комплекс западинних утворень Лівобережної Херсонщини є унікальним природним явищем на теренах Європи. Підрозділяються ці западанні утворення на степові блюдця, поди та подові долини. Вони значно ускладнюють рельєф нижньодніпровської лівобережної безстічної рівнини. Роблячи більш мальовничою одноманітну місцевість цього регіону.
Взагалі то степові блюдця й невеликі поди є і в інших регіонах України, переважно у південній її частині. Але кількість їх там невелика, заглибленість значно менша, простежуваність на фоні більш розчленованого рельєфу значно гірша. У межиріччі Дніпра та Молочної вони дуже численні, представлені усіма типами та добре простежуються у рельєфі.
На території Лівобережної Херсонщини є група унікальних крупних подів округлої конфігурації, діаметром від 5 до 15 км, завглибшки до 10 й більше метрів. їх походження ще більш складне й цікаве. Вони утворилися з груп поруч розташованих подів, які разом потрапили до площ тектонічних та неотектонічних опускань земної поверхні.
Найбільш показовими та цікавими великими подами лівобережної Херсонщини є Великий Чорнянський, Чорна Долина, Зелений, Хрестовський, Асканійський, Агайманський, Успенівський, Сиваський, Петровсько-Павловський, Домузлинський. Особливо виділяється серед них такий унікальний гігант, як Агайманський под. Його площа 10 х 16 км, глибина до 15 м. Це найбільше подове утворення Європи. Найбільш показовою подовою долиною можна визнати виразне Сивашівсько-Новомихайлівське пониження.
Результати наукових робіт показали, що за останні 30 тисяч років неодноразово створювалися умови за яких усі ці тисячі западин перетворювалися на степові озера. А степи Лівобережної Херсонщини перетворювалися на “Країну тисячі озер”. Відбувалося це через підвищення вологості клімату, зменшення випаровуваності опадів. Великі поди ставали озерами-гігантами. Причому, у деякі епохи рівень обводнення був настільки високим, що підтоплювалися навіть балки, які впадають у деякі поди. Вони ставали своєрідними довгими затоками, що вдавалися у степ на кілька кілометрів, а іноді й кілька десятків кілометрів (наприклад як балка Сірогоз, що впадає у под Агайманський).
СИВАШ („ГНИЛЕ МОРЕ”)
Сучасний Сиваш – беззаперечно унікальне природне явище, як для України, так и для усієї Європи. Мало того, він є одним із трьох найбільших об’єктів такого роду на земній кулі – ще по одному є в Азії (Кара-Богаз-Гол) та на американському континенті.
Сиваш – це велетенський природний випаровувач загальною площею 2560 квадратних кілометрів. Він відокремлений від Каркінітської затоки Чорного моря Перекопським перешийком, завширшки 8 км у найвужчому місці. Від Азовського моря його відокремлює ву¬зька 112 кілометрової довжини піщано-черепашкова Арабатська Стрілка. З Азовським морем Сиваш зв’язаний Тонкою або Генічеською протокою. Виділяється Сиваш й надзвичайно звивистою береговою смугою, що сягає завдовжки понад 1500 км. Численні півострови та острови перетворюють цю акваторію в складний лабіринт заток та проток різноманітних обрисів.
Окрім геологічних та палеогеографічних методів відтворення історії Сивашу велике значення за останні 3 десятиліття мав і археологічний. Очевидно, що заселення берегів Сивашу могло відбуватися лише у періоди його перетворення на одну прісноводну водойму, або утворення на його території кількох озер з водою придатною для вживання. Багаторічні дослідження автора, який першим відкрив тут біля сотні археологічних пам’яток, деякі з яких вивчив розкопками, дали можливість деталізувати цю історію.
З’ясовано, що придатним для перебування людей на його берегах Сиваш був на відрізку часу 50-35 тисяч років тому, про що свідчать залишки короткочасних зупинок неандертальців. Про неодноразове перебування на берегах Сивашу 30-19 тисяч років тому свідчать виразні стоянки часу пізнього палеоліту. Майже повна відсутність слідів мешкання тут людей припадає на час холодного піку останнього льодовикового періоду (19-17 тисяч років тому) та на його завершальний етап (17-10,3 тисяч років тому). Відсутність населення на берегах Сивашу фіксується й для початкового етапу сучасної геологічної епохи (голоцену). Різко змінилася ситуація на відрізку часу 8-5,5 тисяч років тому. На цей період припадає значна кількість досліджених стоянок та стійбищ часу пізнього мезоліту, неоліту та раннього енеоліту. Сліди перебування людей на берегах Сивашу часу пізнього енеоліту та доби ранньої бронзи (5,5-4 тисячі років тому) повністю відсутні. Останній сплеск людського мешкання на берегах Сивашу припадає на добу середньої та пізньої бронзи (2 тисячоліття до н. е.). З 10 ст. до н. е. й аж до пізнього середньовіччя опанування людиною берегів Сивашу було вкрай рідкісним явищем, а у переважну більшість відрізків часу зовсім припинялося. Поодинокі пам’ятки належать скіфам (4 ст. до н.е.), сарматам (1-2 ст. н.е.), середньовічним кочовикам (11-13 ст.).
Сиваш є важливим куточком природи Східної Європи також і з багатьох інших причин. Навколо Сивашу збереглася неорана ділянка полиново-типчаково-ковилового степу. Переважає тут полин таврійський. Представлені також костриця валіська, житняк гребінчастий та, рідше, ковила волосиста, полин австрійський, камфоросма монпелійська, тюльпан Шренка та бурачок пустельний.
Є також значні площі солончаків, з їх специфічною рослинністю – солесос європейський, содник простертий, сарсазан шишкуватий, курай содовий тощо. Серед рослинності солонців можна відмітити такий вид, як кермек каспійський.
Навесні та восени Сиваш – місце відпочинку мільйонів різноманітних перелітних птахів. Сиваські острови – літні гніздовища для багатьох рідкісних місцевих птахів. Є тут і такий унікальний для Європи вид тварин, як великий тушканчик. Не рідкість – червонокнижна степова гадюка. Враховуючи наведене, можна визнати абсолютно заслуженим включення більшої частини Сивашу до складу Азово-Сиваського національного природного парку.
На завершення треба зазначити, що Сиваш ще й важливий свідок історії України. Це унікальне природне утворення було протягом двох тисячоліть найважливішим східноєвропейським постачальником солі. Найдавніші сліди солепромислів припадають тут ще на 3 століття нашої ери. У пам’яті українців Сиваш пов’язаний із героїчними діями запорозьких козаків.
ЧОРНОМОРСЬКИЙ БІОСФЕРНИЙ ЗАПОВІДНИК
Чорноморський біосферний заповідник по праву вважається одним з найважливіших куточків заповідної природи півдня України, еталоном збереження багатьох рідкісних видів рослинного та тваринного світу, епіцентром гніздових, перелітних та таких, що зупиняються на зимівлю птахів у Північному Причорномор’ї.
Чорноморський біосферний заповідник простягається вздовж північного узбережжя Чорного моря від південного берега Дніпро-Бузького лиману до Тендрівської коси. Регіон розташування заповід¬ника обмежений параметрами між 46°07′ та 46°33 північної широти й 31°36′ та 32°18′ східної довготи. Майже уся територія заповідника знаходиться у межах Голопристанського району Херсонської області, а також, частково в Очаківському районі Миколаївської області.
Загальна площа Чорноморського біосферного заповідника складає 89129 га, з яких 84% – це акваторії Тендрівської та Ягорлицької заток Чорного моря та морська акваторія вздовж острова Тендра. До складу заповідника входить й 14148 га суходолу, у т.ч. 6 материкових ділянок: Волижин ліс, Соленоозерний, Івано-Рибальчанський, розташовані на Кінбурнському півострові, та ділянки приморського степу: Ягорлицький Кут, Потієвський та Потієвська Стрілка. До суходільних ділянок заповідника відносяться також і понад 20 островів материкового та акумулятивного походження: Бабин, Смалений, Орлов, Тенд¬ра, Довгий, Круглий та Єгипетські й Кінські острови. Сумарна берегова лінія заповідника складає 489 км.
На заповідних ділянках можна зустрінути типових мешканців піщаних степів та пустель, лісових, прибережно-водних та солончакових співтовариств, прісноводних та солоно-водних водойм, шельфової морської зони.
Величезним розмаїттям на території заповідника представлена флора (понад 700 видів вищих рослин) та фауна (понад 3000 видів безхребетних та 452 види хребетних). Серед хребетних 306 видів птахів та 53 види ссавців. У водах заповідника знаходять притулок представники іхтіофауни, у т. ч. 86 видів риб, що складає біля 50% видо¬вого складу риб Чорного моря. На території заповідника зафіксовано 25 видів рослин та понад 100 видів тварин занесених до Червоної книги України.
Лісостепові ділянки заповідника розташовані на аренах Нижньодніпровських пісків вздовж південного берега Дніпровського та Дніпро-Бузького лиманів. Тут представлені унікальні природні комплекси піщаного лісостепу з високим рівнем локального ендемізму, властивого Нижньодніпровським кучугурам. У природному стані збереглися тільки на заповідних територіях.
Солоно-озерна ділянка заповідника розташована на північному березі Ягорлицької затоки. Загальна її площа 2293 га. На цій ділянці представлено унікальний природний комплекс, створений взаємопроникненням аренних та солонцюватих прибережних біоценозів північного узбережжя Ягорлицької затоки.
Івано-Рибальчанська ділянка знаходиться у центрі Іванівської арени, площею -3104 га. На ділянці представлені найбільш характерні для Нижньодніпровських пісків аренні біотопи. Найбільшу природну цінність являють великі урочища: сага Довга, сага Лозова, Колективка, Журки.
Чорноморський біосферний заповідник – це ще й найбільший морський заповідник України. Акваторії заповідника, з точки зору збереження та відновлення морських біоресурсів, мають найважливіше значення як цілісний резерват генетичного фонду природно-аквальних комплексів Північного Причорномор’я.

…Куклы-мотанки – интересное и многогранное явление среди традиционных украинских оберегов. С первого знакомства с ними я ощутила их своеобразное волшебство. Они, как островок таинственных раздумий и источник радости прикосновения к древним истокам, могут быть очень разными. Но одно их объединяет – рождаются они в руках берегинь домашнего очага – в теплых ладонях матерей и бабушек. Пускай мастерят их в разных местностях из разных природних материалов, но всегда с добрыми намерениями и пожеланиями. Это я и пыталась объяснить своим гостям. И предложила начать с азов – сбора материалов для кукол во время прогулки по степи и в лесу в окрестностях Иванивки.

Уравновешивающее воздействие природы, созерцание ее неповторимой красоты тоже помогает успешно работать над оберегом. Настроение нашей женской компании не могло не стать еще лучше в светлом лесу с пушистими молодыми и постарше високими соснами, возле саг с уникальними днепровыми березами. Душистые осенние цветы и травы мы принесли в согретую солнцем беседку.
Работа пошла по древнему сценарию.
Сначала головку намотали – с особым солярным (т.е. солнечным) знаком из цветных ниток. Потом венец (он же – нимб, он же – прическа) вокруг головы. Далее – ручки, туловище вместе с ножками.
Так у каждой из мастериц рождалась ляля – из степной травы, морской камки, украшеная сухими цветами, ленточками и лоскутами.
Улыбки – словно блики от ярких солярных знаков – засветились на лицах моих гостей. Еще немного – и вместе запели бы…
Но, визит завершался. После обеда мы тепло попрощались и довольные лица женщин промелькнули в окнах автобуса. А куклы-мотанки с берегов Ягорлицкого залива разъехались по селам Херсонщины посланниками покоя и добра.
Каждая из гостей своей заинтересованностью, советами и пожеланиями успехов придала уверенности мне и моей семье в том, что возрождение украинских народных традиций и обычаев дело важное и нужное.

Ни с чем не сравнимый запах Ягорлицкого залива слышно еще задолго до того, как на горизонте вы увидите силуэты сельских домов, которые как будто выстроились по направлению к морю.
Море – это необычное живое существо. Ты чувствуешь это даже тогда, когда ты не на самом берегу, а в селе, во дворе, в доме. Берег Ягорлицкого залива – лишь небольшая часть из 650 км суши на территории Херсонщины, которую омывает Черное море. В прибрежной части оно относительно неглубокое – до 50 м. Летом поверхностный слой воды возле берегов нагревается до 25-27оС. Зимой в отдельные холодные годы море возле берегов может замерзать, тогда можно ходить к островам, которые есть в заливе, пешком, прямо по льду. Высокие морские волны разрушают песчаные берега, изменяют их форму, образуют вдоль берегов длинные песчаные острова – косы. Одна из наибольших – Кинбурнская коса. Она находится справа от Ягорлицкого залива.
Это можно увидеть, когда пройдем селом до конца улицы Приморской. Слева тянутся соленые озерца, ближе к морю заросшие камышом – не таким высоким, как днепровский. Степные травы подступают почти до самого берега, потом вдоль воды – широкая полоса белого морского песка. Напротив берега – острова, на которых гнездятся многочисленные птицы. Даже без бинокля видны самые крупные – белые лебеди, розоватые пеликаны. А если период выведения птенцом закончился, до острова можно пройтись пешком – глубина небольшая.
Прогулявшись берегом можно насобирать красивых черепашек, выброшенных волнами из морских глубин. Берег залива выгибается то ближе к степи, то погружается в море. Можно брести в тепло-претеплой воде, волны здесь ласковы, совсем не такие сильные и коварные, как в открытом море. Если стало жарко, отойдем от воды и направимся к прибрежной полосе деревьев. Под кронами акаций есть тропинка. Идем дальше, любуясь солнечными отблесками на морских волнах, вдыхая коктейль из приморских степных трав. На приятных полянках можно отдохнуть, можно сделать снимки память в живописных местах.
Вот наша дорога немножко поднимается вверх. И за вытянутым к морю выступом открывается необычное зрелище: на самом берегу моря растет громадная дикая груша. Это место уже много поколений Иванивки называют Грушкой. Берег здесь намного выше, а залив поглубже, чем вблизи села. Да, именно здесь около 550 г. н.э. было поселение, основанное греками-колонистами. В основном это были ремесленники. Если повезет, можете найти какую-нибудь древность в песке.
Весной вся грушка укрывается белыми цветками, как будто узорчатой одеждой. И очень красиво выглядит рядом с еще темными акациями (они зеленеют намного позже) и молчаливыми соснами. Лес – вот он рядом. Если понравится, здесь можно провести целый день. А назад прогуляться вечером. Вам повезет увидеть яркий закат солнца, которое погружается в море.
Летом ночью на поверхности моря иногда бывает свечение. Оно вызывается мелкими морскими организмами ночесветками-ноктилуками. Летом здесь наблюдается интересное явление — днем ветер дует из моря на суходол, а ночью — из суходола на море. Поэтому в Ягорлицком заливе днем у берега глубже, чем вечером.

Экспозицию старинных вещей мы разместили в настоящей украинской хате, которой около ста лет. Все экспонаты принесли нам родственники, друзья, знакомые, которые захотели, чтобы их внуки и правнуки увидели эти вещи. Ведь многие из них сделаны их руками – рушники, салфетки, инструменты, мебель. От этой хаты начинается экскурсия по селу, посвященная традициям обустройства украинского подворья.

Мы постарались сохранить дом таким, каким он был в самом начале. Это типичная украинская хата, которая обычно делилась на две половины – двухкамерная. Потом, когда дети вырастали, каждую комнату можно было поделить еще на две части. От самых дверей виден красный угол с иконами в рушниках. Старая печка, небольшие оконца, народная картина – два голубя, нарисованные на стекле сельским умельцем. Ручной работы деревянные карнизы, старенький буфет с глиняными тарелками и макитрами, деревянными ложками. Окна также декорированы вышитыми рушниками, земляной пол устлан домоткаными дорожками. На окнах – герань в глиняных горшках. Все эти предметы не случайны в сельской хате, каждый из них веками исполнял роль домашнего оберега. Красный угол – это символика христианской духовности. Печка – чаще всего располагавшаяся в противоположном углу – символ языческий, и на ней традиционно рисовали очень древний символ – Дерево Жизни.

Родное село, родная хата – издревле эти понятия очень дороги для каждого украинца.